Корпоративні правовідносини в товаристві з обмеженою відповідальністю (далі – ТОВ) припиняються, зокрема, у разі подання учасником заяви про вихід.

Указана дія спричинює за собою ряд правових наслідків: відсутність правового статусу учасника ТОВ, виникнення обов’язку в товариства здійснити розрахунки з учасником, який вийшов.

Саме тому особливої актуальності набувають питання з’ясування механізму припинення корпоративних відносин учасника з товариством на підставі виходу, а саме моменту виходу, адже безпосередньо з ним і пов’язуються відповідні наслідки з приводу розрахунків.



Одразу зазначимо, що з приводу цього питання склалися доволі різноманітні, а інколи і протилежні позиції. Пояснюється це відсутністю належного правового регулювання і, відповідно, правозастосовчі органи самі перебирають на себе нормотворчі функції стосовно вирішення дискусійних питань, що, як відомо, далеко не завжди сприяє стабільності цивільних відносин і правильному вирішенню питань по суті.

В цілому, момент виходу учасника з ТОВ найчастіше пов’язують з одним з таких днів:

1)написання заяви про вихід з ТОВ;

2)подання товариству заяви про ви з товариства на підставі його заяви (повідомлення) про вихід;

3)прийняття загальними зборами рішення про вихід учасника з товариства на підставі його заяви (повідомлення) про вихід;

4)закінчення строку, встановленого законом або статутом товариства для повідомлення про вихід з товариства;

5)державної реєстрації змін до установчих документів товариства, пов’язаних з виходом учасника.

Так, відповідно до офіційної позиції Державного комітету з питань регуляторної політики та підприємництва (далі – Держпідприємництва), викладеної в Листі від 22.09.2003 року за №5008 «Щодо виходу учасника з товариства з обмеженою відповідальністю», датою добровільного виходу учасника з товариства з обмеженою відповідальністю є дата нотаріального посвідчення відповідної заяви.

На нашу думку, такий висновок є доволі спірним, оскільки саме складання та оформлення заяви про вихід з ТОВ не спричиняє правових наслідків у вигляді обов’язку товариства здійснити розрахунки з учасником. Крім того, написавши заяву про вихід, учасник взагалі може передумати її направляти товариству, товариство ніколи не дізнається про таку дію, а заява спокійно буде лежати в сейфі «за сімома замками».

Якщо ж припустити, що вказана заява якимось чином потрапила до товариства (поза волею учасника), то пов’язувати з такими діями правові наслідки у формі припинення корпоративних відносин видається мало обґрунтованим, оскільки вихід з ТОВ є добровільним актом, а не примусовою дією.

Варто зазначити, що Держпідприємництво у іншому своєму листі від 14.07.2004 року за №4783 «Щодо заліку однорідних взаємних вимог» уже висловив протилежну позицію на питання стосовно моменту виходу учасника з ТОВ, відповідно до якої днем виходу учасника з товариства є день державної реєстрації відповідних змін до засновницьких документів товариства.

У свою чергу Верховний Суд України у п. 28 своєї Постанови «Про практику розгляду судами корпоративних спорів» від 24.10.2008 року за №13 зазначив, що при вирішенні спорів, пов’язаних із виходом учасника з товариства, господарські суди повинні керуватися тим, що відповідно до ЦК України та Закону про господарські товариства учасник ТОВ чи ТДВ вправі у будь-який час вийти з товариства незалежно від згоди інших учасників та самого товариства. Вихід зі складу учасників товариства не пов’язується ні з рішенням зборів учасників, ні з внесенням змін до установчих документів товариства. У зв’язку з цим моментом виходу учасника з товариства є дата подачі ним заяви про вихід відповідній посадовій особі товариства або вручення заяви цим особам органами зв’язку. Положення установчих документів, які обмежують чи забороняють право на вихід учасника з товариства, є незаконними.

Здавалося б, що Верховний Суд України, своєю позицією має припинити дискусію щодо моменту припинення корпоративних відносин у результаті виходу учасника з ТОВ. Проте такого не сталося. Так, згідно з абз. 4 п. 3.5. Рекомендацій ВСГУ «Про практику застосування законодавства у розгляді справ, що виникають з корпоративних відносин» від 28.12.2007 за №04-5/14 подання заяви про вихід з товариства є дією, спрямованою на припинення корпоративних прав та обов’язків учасника товариства. Право учасника товариства на вихід з товариства не залежить від згоди товариства чи інших його учасників. Враховуючи викладене, учасник вважається таким, що вийшов з товариства з обмеженою або з додатковою відповідальністю з моменту прийняття загальними зборами рішення про виключення учасника з товариства на підставі його заяви про вихід, а у випадку відсутності такого рішення – з дати закінчення строку, встановленого законом або статутом товариства для повідомлення про вихід з товариства.

Тобто ВГСУ пов’язував момент припинення корпоративних прав саме з рішенням загальних зборів або спливом відповідного строку для повідомлення про вихід.

Згодом ВГСУ у абз. 2 п. 4.12 Постанови Пленуму «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з корпоративних правовідносин» від 25.02.2016 року за № 4 дещо звузив раніше висловлену позицію, указавши що встановлюючи момент виходу учасника з товариства, господарським судам слід враховувати, що таким моментом є дата спливу строку, передбаченого частиною першою статті 148 ЦК України, або інша дата, зазначена у заяві учасника, якщо така дата визначена з дотриманням вимог цієї норми ЦК України.

Питання про сплив відповідного строку для повідомлення про вихід безпосередньо випливає зі змісту ч. 1 ст. 148 ЦК України, відповідно до якої учасник має право вийти з товариства, повідомивши товариство про свій вихід не пізніше ніж за три місяці до виходу, якщо інший строк не встановлений статутом.

З приводу цільової спрямованості строку для повідомлення, то судова практика виходить з того, що указаний строк необхідний для скликання зборів, вирішення питання про внесення змін до установчих документів товариства, про їх державну реєстрацію (Постанова Одеського апеляційного господарського суду від 10.09.2015 року у справі № 916/219/15-г).

Варто зазначити, що і саме питання «моменту виходу» господарські суди теж трактують по-різному, враховуючи керівні роз’яснення ВСУ та ВГСУ. Суть їх зводиться, переважно, до того, що одні суди момент припинення корпоративних прав пов’язують з датою повідомлення товариства про вихід, а інші – зі спливом строку на повідомлення товариство.

Так, у Рішенні Господарського суду Харківської області від 23.11.2011 року у справі № 5023/8919/11, Постанові Одеського апеляційного господарського суду від 11.06.2012 року у справі № 26/17-5062-2011, Рішенні Господарського суду Одеської області від 02.04.2014 року у справі №5017/3677/2012, Рішенні Господарського суду Дніпропетровської області від 22.08.2013 року у справі № 30/5005/9718/2012, ну і врешті-решт у Постанові ВСУ від 14.03.2011 року у справі № 3-12гс11 суди прийшли до висновку, що моментом припинення прав учасника в ТОВ є день подання заяви про вихід, а не сплив, передбаченого ст. 148 ЦК України або статутом строку для повідомлення про вихід.

Протилежна правова позиція була висловлена, зокрема, в Рішенні Господарського суду Запорізької області від 22.05.2013 року у справі № 908/1260/13, Постанові Одеського апеляційного господарського суду від 10.09.2015 року у справі № 916/219/15-г, Рішенні Господарського суду Дніпропетровської області від 25.09.2012 року у справі № 25/5005/2582/2012. У вищенаведених судових рішеннях суд застосував конструкцію «необхідного повідомлення», тобто обов’язкового спливу строку, встановленого ч. 1 ст. 148 ЦК України або статутом товариства. Відповідно, до спливу «строку повідомлення» особа не вважалася такою, що вийшла з товариства, зберігала за собою повний комплекс правомочностей учасника.

Таким чином, навіть у межах однієї форми судочинства (господарської) суди по-різному трактують момент виходу учасника з ТОВ і, відповідно, початок перебігу 12-ти місячного строку на здійснення розрахунків. Ситуація видається ще більш неоднозначною, коли різні рішення приймаються одним і тим же судом (мається на увазі одна і та ж сама установа).

Звідси, необхідно виробити єдине уявлення, сталу позицію на питання моменту припинення корпоративних відносин, оскільки саме від нього (мається на увазі моменту) залежить початок перебігу строку для здійснення розрахунку з колишнім учасником.

На сьогодні, враховуючи чинні норми ч. 1 ст. 148 ЦК України, варто погодитися з тим, що моментом припинення корпоративних відносин учасника з товариством є сплив трьох місячного строку або іншого строку, передбаченого статутом. Законодавець у цьому разі застосував правову конструкцію, подібну до тієї, що передбачена, зокрема, для розірвання договору оренди з ініціативи наймача (ч. 1 ст. 825 ЦК України). В протилежному випадку, правила б ст. 148 ЦК України, які спрямовані на «попередження» не мали б правового сенсу. З іншої сторони, подібний патерналістський підхід законодавця до інтересів учасника видається якщо не руйнівним, то явно недоречним. Звичайно, нам можуть заперечити на це, вказуючи що товариство має підготуватися до зміни складу учасників, здійснити відповідні організаційні дії тощо.

Ставлячи на чашу терезів пріоритет інтересів товариства, законодавець тим самим часто залишає беззахисним самого учасника. Так, дізнавшись про намір учасника вийти з товариства (тримаємо на увазі думку, що учасник вийде після спливу 3-х місячного строку, якщо інший строк не передбачений статутом), інші учасники не без допомоги директора (правління) намагатимуться зменшити активи товариства, максимально мінімізувавши грошовий еквівалент частки учасника, який бажає вийти. За такого розвитку подій, учасник, якому могло бути відомо про фінансове становище товариства на дату повідомлення про вихід, може опинитися у вкрай несподіваному (як правило невигідному) становищі – зі спливом «строку попередження» товариство «без п’яти хвилин» банкрут, має значне мінусове сальдо та взагалі уже не здатне вести нормальну господарську діяльність.

Звичайно, можливо учаснику надається указаний «строк попередження» для можливості відкликання ним своєї ж заяви про вихід. Так би мовити, щоб учасник не вчиняв не обдуманих дій, добре зважив всі «pro et contra» свого вчинку, не жалкував у майбутньому про здійснений вибір. Проте таке намагання обґрунтувати наявний «попереджувальний строк» навряд чи є доречним, адже не встановлює законодавець, наприклад, необхідності спливу певного строку для вчинення правочинів з майном, що має особливу цінність.

Варто мати на увазі, що такі кроки учасника, як вихід зі складу товариства, є діями особи, яка a priori «не стороння» для підприємницької діяльності, оскільки товариство саме і створюється учасниками з метою отримання прибутку. Тому сприймати учасника як пересічного суб’єкта цивільних відносин теж не варто, його статус набуває спеціальних ознак – корпоративних. І враховуючи це, останній (мається на увазі учасник) не має права посилатися на певну необачність, недалекоглядність, невиправдану легковажність у своїх діях щодо товариства. Враховуючи наведене, відсутні будь-які підстави встановлювати так званий «буферний механізм» припинення корпоративних відносин, адже останній лише створює сприятливе поле для зловживань як зі сторони учасника, так і товариства.

У зв’язку з цим, вважаю, що встановлення законодавцем «попереджувального строку» у ч. 1 ст. 148 ЦК України є недоречним, не виконує функцію захисту інтересів учасника, а інколи навіть навпаки виступає у якості «гальмівного важеля» щодо реалізації правомочностей власника частки.

Товариству надається доволі тривалий період у часі (12-ти місячний строк з моменту виходу) з метою здійснення повного розрахунку з колишнім учасником, що явно не може свідчити про ту обставину, що товариство є «беззахисним» перед майновими вимогами колишнього учасника та підприємству необхідний додатковий 3-х місячний строк (якщо інший строк не встановлений статутом, але не більше 1 року).



Необхідно враховувати, що вартість майна та розмір частини прибутку товариства, що належать до виплати учаснику, який вийшов, обчислюються на дату волевиявлення учасника вийти з товариства, тобто на дату подання учасником заяви про вихід з товариства. (п.4.14 Постанови Пленуму ВГСУ «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з корпоративних правовідносин» від 25.02.2016 року за № 4). Аналогічним чином відноситься до «точки відліку» ВГСУ і в п. 7 Інформаційного листа від 27.02.2012 року за № 01-06/224/2012 «Про доповнення інформаційного листа Вищого господарського суду України від 15.03.2011 за № 01-06/249 «Про постанови Верховного Суду України, прийняті за результатами перегляду судових рішень господарських судів», відповідно до якого з моменту повідомлення учасником товариства про вихід із складу його учасників з виплатою належної йому частки вартості майна у товариства виникає обов’язок сплатити вартість цієї частки у строки, визначені статтею 54 Закону України «Про господарські товариства».

Тобто ВГСУ на рівні роз’яснення законодавства встановив правило про початок відліку часу для здійснення розрахунків з учасником саме з моменту спливу строку трьохмісячного строку, передбаченого ч.1 ст. 148 ЦК України, або іншої дати, зазначеної в заяві учасника, якщо така дата визначена з дотриманням вимог цієї норми ЦК України.

З огляду на означене, позиція ВГСУ видається змістовно суперечливою: з однієї сторони – момент припинення корпоративних прав, а з іншого – початок перебігу строку для здійснення розрахунків. Указані дати, враховуючи позицію ВГСУ, не співпадають у часі, що є суттєвим порушенням приписів ст. 54 Закону України «Про господарські товариства», що свідчить лише на користь концепції про доцільність закріплення моменту виходу з ТОВ саме з дати повідомлення товариства про вчинення такої дії.

У будь-якому разі вихід учасника з ТОВ за своєю правовою природою є односторонньою добровільною дією, яка характеризується такою ознакою як безумовність (для припинення корпоративних відносин не має значення голосування на загальних зборах ТОВ, внесення змін до установчих документів, реєстрація цих змін тощо).



Враховуючи наведене, найбільш аргументованою та прогресивною видається позиція ВСУ, наведена в п. 28 Постанови Пленуму «Про практику розгляду судами корпоративних спорів» від 24.10.2008 року за № 13, відповідно до якої моментом виходу учасника з товариства є дата подачі ним заяви про вихід відповідній посадовій особі товариства або вручення заяви цим особам органами зв’язку.

Проте, у будь-якому разі, спори про момент припинення корпоративних відносин учасника з товариством на підставі поданої заяви будуть виникати, оскільки для цього є всі необхідні передумови. Так, якщо товариство не бажатиме «відпускати» учасника, то в суді апелюватимуть до приписів ч. 1 ст. 148 ЦК України, відповідно до яких учасник вважається таким, що вийшов, після спливу обумовленого строку. А якщо ж учасник, подавши заяву про вихід, раптом змінить своє рішення до спливу «попереджувального строку», а товариство уже внесе зміни до установчих документів та здійснить реєстрацію відповідних змін, то у такому разі уже учасник посилатиметься на норми ч. 1 ст. 148 ЦК України і наполягатиме на тому, що він залишається учасником товариства.

Для уникнення подібних ситуацій вищі судові інстанції (на рівні ВСУ та ВГСУ) повинні виробити єдине уявлення, уніфіковану правову позицію з метою недопущення зловживань як зі сторони учасника, так і товариства. Однак, звичайно, найкращим варіантом було б належне урегулювання цього питання на рівні законодавства, яке не дало б приводів для подвійного трактування, позбавило б товариство в особі решти учасників можливості штучного заниження дійсної вартості частки, використовуючи при цьому «буферний строк».

По материалам: [необходимо зарегистрироваться для просмотра ссылки]