Я розумію, що податківці також поставлені державою в дискомфорт, адже їм доводиться наповнювати бюджет усіма доступними їм шляхами, так само як платники податків усіма доступними їм шляхами намагаються зберегти й так нелегко зароблене ними в нашій країні. Проте іноді, зустрівши той чи інший «інноваційний» підхід податківців до тлумачення норм податкового законодавства, не розумію, дивуватися треба, сумувати чи сміятися.



Наприклад, думка про те, що неповернутий у строк кредит автоматично перетворюється в оподатковуваний дохід, з якого треба заплатити податок на доходи фізичної особи. В листі ДФСУ, в якому ця думка викладена ніби йдеться про ломбарди і про те, що прострочений ломбарду кредит надає останньому право звернути стягнення на закладене майно. Але ж висновок про виникнення оподатковуваного доходу сформований так, що дохід цей виникає не тоді, коли ломбард звернув стягнення на закладене майно, а тоді, коли кредит став простроченим і лише з цієї причини. Мабуть це такий собі спосіб «інструктування» та «озброєння» працівників ДФСУ з тим, щоб вони знали, чим лякати платників податку.



Або ж ще одна ідея від ДФСУ, висловлена на її сайті ([необходимо зарегистрироваться для просмотра ссылки]). Цього разу йдеться про оподаткування коштів, які фізичній особі покупцеві повертаються продавцем у разі розірвання договору купівлі-продажу. В ДФСУ вважають, що оскільки у цьому разі відбувається перехід права власності на майно (фактично ж йдеться не про перехід, а про відновлення права власності, скасування переходу), то виникає об’єкт оподаткування ПДФО. Тобто купив собі нерухоме майно, став його власником. Розірвав договір купівлі-продажу, значить продав це нерухоме майно. Отримав назад свої кошти, сплати ПДФО з них. Висновок від ДФСУ «при розірванні фізичними особами-резидентами договору купівлі-продажу нерухомого майна, за наслідками якого відбувається перехід права власності, об’єкт оподаткування податком на доходи фізичних осіб виникає у фізичної особи (продавця) та оподатковується з урахуванням вимог ст. 172 ПКУ».



От така собі фіскальна уява у податківців.



Залишається сподіватися на те, що судова реформа, якою б вона не була, призведе до того, що судді будуть керуватися законом, вважаючи його пріоритетнішим за інтереси бюджету; залишатимуть платникам податків право використовувати прогалини в податковому законодавстві, пояснюючи законодавцям, що їм не боротися з платникам слід, а усувати ці прогалини; формуватимуть судову практику таким чином, що платники податків, дізнавшись про фіскальні уяви податківців (на кшталт наведених вище), зможуть сміливо посміятися, розраховуючи на те, що така нісенітниця в суді «не встоїть».



Сподіваюся, що суди лояльніше ставитимуться до презумпції правомірності дій платника податків, закріпленій в ПКУ, і тлумачитимуть на користь платника податків усе, що можна тлумачити. Наприклад, коли банк прощає частину кредиту, а не увесь кредит, і повідомляє податківців про таке прощення, то суди розумітимуть, що ніяке це не прощення, а звичайне відступне. Простити можна увесь кредит, в повному обсязі. А коли прощається частина кредиту, то банк отримує відступне. А це вже не прощення. І платити з нього ПДФО не обов’язково. ПКУ про це не говорить. Хай це буде прогалина в ПКУ, але ж вона є. І платники нею чесно можуть скористатися поки вона існує.



А за зразок суддям українським хай буде в нагоді приклад американського судді Біллігса Лернеда Хенда, який вважав, що «немає нічого осудливого в тому, що справи ведуться таким чином, щоб можна було платити податків так мало, як це тільки можливо. Так роблять всі – і бідні, і багаті. І всі вони праві, оскільки ніхто не зобов’язаний платити суспільству більше, ніж тебе зобов’язує закон». На цьому побудова демократія у США.



Тож хай держава піклується про те, щоб закони зобов’язували, а платники – про те, щоб не платити більше, ніж закон дійсно зобов’язує.

По материалам: [необходимо зарегистрироваться для просмотра ссылки]