Судді стверджують: згідно зі ст. 440-1 ЦКУ УРСР, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, було встановлено обмеження мінімального розміру відшкодування моральної шкоди — не менше п’яти мінімальних розмірів зарплати та максимального розміру відшкодування моральної шкоди, що не може перевищувати двохсот мінімальних розмірів зарплати (п. 11 Правил відшкодування власником підприємств, установ та організацій або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров’я, пов’язаним із виконанням ним трудових обов’язків, затверджених постановою КМУ від 23.06.1993 р. № 492 (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин).
Відповідно до ст. 3 Закону України «Про оплату праці» від 24.03.1995 р. № 108/95-ВР, мінімальна заробітна плата — це законодавчо встановлений розмір зарплати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може провадитися оплата за виконану працівником місячну, а також погодинну норму праці (обсяг робіт).
Мінімальна зарплата є державною соціальною гарантією, обов’язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності і господарювання та фізичних осіб, які використовують працю найманих працівників.
Отже, такі вимоги закону у поєднанні зі ст.ст. 3 і 8 Конституції України дають підстави для висновку про те, що у випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні з мінімальним розміром заробітної плати чи неоподатковуваним мінімумом доходів громадян, суд під час вирішення цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діють на час розгляду справи.
По материалам: необходимо зарегистрироваться для просмотра ссылки