Логічно, що на невеликих підприємствах гарантії, що встановлюються для працівників згідно коллективного договору, часто бувають занадто обтяжливими для власників бізнесу, які у сучасних умовах не можуть повною мірою виконувати гарантії, визначені нормами радянського соціалістичного законодавства 40-річньої давнини.
В той же час державі в особі її органів більш вигідним є наявність на усіх підприємтсвах колективних договорів, що таким чином перенесе питання забезпечення гарантій працівників сааме на рівень відносин: «роботодавець-працівник», виключивши з них державу. Відповідно, маємо ситуацію, коли невеликий роботодавець проти укладення коллективного договору, держава - «за», а наймані працівники частіше за все або ж неорганізовані, або просто не бачуть вигоди у лобіюванні укладення коллективного договору.
Отже, пропоную розглянути питання обов'язковості укладення коллективного договору на малому або ж середньому за обсягами підприємстві.
Відповідно до Листа Міністерства праці та соціальної політики від 07.04.2006 р. № необходимо зарегистрироваться для просмотра ссылки Закон України "Про колективні договори і угоди", який визначає правові засади розробки, укладення та виконання колективних договорів, передбачає укладення колективних договорів, угод на добровільній основі, що відповідає нормам Конвенцій Міжнародної організації праці, які ратифіковані Україною (№ 98 "Про застосування принципів права на організацію і ведення колективних переговорів", N 154 "Про сприяння колективним переговорам").
У той же час, згідно із частиною 7 статті 65 Господарського кодексу України, на всіх підприємствах, які використовують найману працю, між власником або уповноваженим ним органом і трудовим колективом або уповноваженим ним органом повинен укладатися колективний договір, яким регулюються виробничі, трудові та соціальні відносини трудового колективу з адміністрацією підприємства.
Проте, відповідно до статті 4 Господарського кодексу, він не регулює трудові відносини. Господарський кодекс визначає основні засади господарювання в Україні і регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання (стаття 1).
Відповідно до ст. 3 Закону України «Про колективні договори і угоди», що описує суб’єктний склад сторін колективного договору, колективний договір укладається між роботодавцем з однієї сторони і одним або кількома профспілковими органами, а у разі відсутності таких органів - представниками працівників, обраними і уповноваженими трудовим колективом з іншої сторони. При цьому згідно зі ст. 4 вищевказаного Закону, право на ведення переговорів і укладення колективних договорів, угод надається сторонам соціального діалогу, склад яких визначається відповідно до законодавства про соціальний діалог. Законом України «Про соціальний діалог» встановлено, що такими суб’єктами на локальному рівні є - сторона працівників, суб'єктами якої є первинні профспілкові організації, а в разі їх відсутності - вільно обрані для ведення колективних переговорів представники (представник) працівників; сторона роботодавця, суб'єктами якої є роботодавець та/або уповноважені представники роботодавця.
Таким чином, можемо підсумувати, що обов’язковість укладення колективного договору на локальному рівні залежить власне від самого колективу, що по суті правильно – добиватися визнання та закріплення власних гарантій повинні ті, для кого ці гарантії передбачені.
Владимир Енич
По материалам: необходимо зарегистрироваться для просмотра ссылки