Вона сиділа навпроти і посміхалась. У чорному светрі. Джинсах. Світле волосся спадало на плечі. В цій задимленій кав'ярні вона здавалась мені ангелом. Таким світлим і ніжним. Таким тендітним. Її хотілось захищати, любити, гладити по руці, цілувати, промовляти і промовляти її ім'я, дивитись на неї.
Ось вона відриває кутик від пакетика з цукром, висипає його маленьким білим водоспадом у запашну кавову суміш. Бере ложечку. Помішує. Нюхає. П'є.
Якби вона пила чай, все було б по-іншому.
Не знаю, як сказати... Мабуть, кава якимось дивовижним чином доповнює її образ.
Вона п'є і наче сама стає кавою. Наче кава замінює їй кров. Стає життєнеобхідною.
Тоді вона ставить філіжанку. Посміхається. Дивиться вбік.
Її краса так мене вражає, що я мимоволі заплющую очі як від яскравого світла. Переді мною все ще залишається її темний силует. Я простягаю руку, знаходжу її пальці, стискаю їх. Я так не хочу її відпускати. Здається, я міг би прожити з нею життя. Ходити по кав'ярнях, пити каву, читати їй вголос, готувати сніданок, оберігати від усього світу.
Але я відчуваю, як її пальці вислизають з моєї руки. Я не відкриваю очей. Уявляю, як вона п'є. Чи, може, палить. Водить пальцем по краю попільнички, струшує попіл, видихає дим, думає..
І здається, ми тут лише вдвох. Голоси замовкають. Ніхто не сміє заважати моєму милуванню нею.
Чомусь я впевнений, що вона піде. Зникне. Розчиниться у повітрі, як цигарковий дим. Я не можу і не хочу її тримати. Лиш у пам'яті. У снах. У серці.
Я відкриваю очі. Передімною лиш дим від цигарки.
І раптом починаю чути всіх, хто поряд.
Вони п'ють каву.

сорри...но не люблю украинский язык.

Вот мог бы и промолчать.

К написанному - классно, мне очень понравилось.

Кофе тоже не любишь?)

Дуже добре.

Колір перший: синій.

В мені твоя сила, в тобі мій страх.
Ти обіймаєш мене так, ніби більше ніколи не відпустиш. Ти збиваєш мене з ніг, кидаєш додолу. І всі мої намагання встояти марні. Тіло здригається від страху, подиву та захоплення. Зроби так ще раз, зроби швидше, зроби сильніше, довше, назавжди, на вічність, на мене, на себе, на світ. Я пручаюсь. Я виринаю. Я бачу світло десь попереду, наді мною світить сонце. Воно так далеко. Я вдивляюсь в це світло, яке стає блакитно-рожевим крізь твою призму, крізь Вам І тут ти знову поглинаєш мене. Мій пане. Мій страху. Мій володар. Мій король. Ти жорстоко караєш мене за цей порив. За спробу покинути Вам Ти б’єш мене. Ти падаєш на мене. Ти кидаєш на мене усю свою силу. І я зникаю під Вами Я вже не маю чим дихати, чим жити. Я бачу лише воду, відчуваю лише біль. Я благаю звільнення, помилування, свободи. І ти, наче чуєш мій плач, відпускаєш. Чи гониш від себе. І тоді, знесиленою я падаю на каміння. Не маючи змоги піднятися. А ти, наче нагадуєш про нездоланну міць, омиваєш мої ноги, кидаючи на них дрібні камінці. Я піднімаюсь, я йду. Я дихаю. Я вільна.

Колір другий: блакитний.

Твій голос. Я чую його у собі, у повітрі, у горах, у серці. Твій голос як пісня дикого птаха, що ніколи не знав клітки. Твій голос каже лиш одне: «Як добре!.. Не зупиняй мене..». І я вже тебе не боюся. Я знаю, ти можеш бути лагідним, добрим. Ти можеш бути м’яко – пристрасним, можеш ледь сильно боліти в мені. Та ти вже не страшний. Не вбивчий. Не божевільний. Я веду рукою по тобі. По твоєму бездоганному тілу, що любить себе. Ця краса захоплює та дивує. Тепер ти спокійний, ти відпочиваєш, ти насолоджуєшся відчуттями, ти хочеш заснути, щоб набратися сили і знов дарувати мені неземну радість руху, пристрасть, любов.
В мені твоя сила, в тобі моя ніжність.

Колір третій: білий.

Ніч. Я не сплю. Я вслухаюсь в твій подих. я чекаю на бурю. Я хочу цього, я хочу тебе знов. Вже так мало часу залишилось бути разом. Я прощаюсь з Вами Дивлюся, слухаю, торкаюсь, цілую. Долюби мене ці хвилини. Доведи до шаленства, до крику. Щоб тіло запам’ятало всі рухи. Щоб руки награлись волоссям. Щоб думка натішилась страхом, подивом, красою. Краса усюди. Я ніколи тебе не забуду. Я повернуся. Я люблю тебе там. Я знову любитиму тебе там. Ти – моє море.

це дєвушка про дєвушку писала. шарман.